Роман ірландського письменника Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» в оригіналі побачив світ на початку 2006-го, а вже за два роки вийшла його однойменна екранізація (режисер Марк Герман). Обидві інтерпретації (літературний текст і кіноверсія), вочевидь, мають право змагатися за пальму першості, позаяк кожна з них виявилася напрочуд успішною, потвердивши це низкою відзнак і схвальними відгуками. Окрім того, роман Дж. Бойна перекладений 50 (якщо вже не більше!) мовами світу.
Твір осмислює тему Голокосту (масового знищення євреїв нацистською Німеччиною під час Другої світової війни). Тему не раз висвітлену й осмислену в якісних художніх кінострічках і документальних фільмах. Поміж текстів на схожу тематику роман «Хлопчик у смугастій піжамі» вирізняється типом світосприймання – дитячим. Тут промовляють дитяча свідомість, дитяче мислення, дитяча уява, дитяча правда… Доводиться подивляти, як уміло й детально, мов під мікроскопом, автор розглядає й аналізує художньо та історично виправдано дитяче «я» дев’ятирічного хлопчика Бруно. З відокремленої водами півночі Європи Джон Бойн спускається в Німеччину, а саме у Берлін, далі сягає Польщі, однак ці топоніми є радше тлом, бо найперше важить психологія, що розкривається в репліках, рухах, вчинках героїв, важить доба з її орієнтирами, програмами й режимами, де на будь-який вибір і кожне право накладаються табу.
Бруно і Шмуль – дві дитини, яких доля містично зводить по обидва боки колючої огорожі. Здається, вони народжені під спільною зіркою, адже прийшли в цей світ одного дня. Обом по 9 років, кожен із них спізнав переселення (міграцію, хоч і різного кшталту), але на цьому подібне вичерпується. Між ними – колючий дріт. Нерідко видається, що хлопчики є дзеркальними відображеннями один одного.
Зустрічі й розмови дітей відсилають до повісті Антуана де Сент-Екзюпері, де оповідач і Маленький Принц перетинаються на планеті Земля. Перший – як Бруно: постійно дивується малюнкам і міркуванням «іноземця». Другий – подібно до Шмуля – сумний і малослівний. І все ж обидві дитини більше чи менше «успадковують» риси Маленького Принца. І Бруно, і Шмуль уже переросли свій вік, вони тяжіють до розмислів, аналізу, вражають дорослими візіями, не оскаржуючи питомої їм дитинності.
Світ Бруно в романі змальований більш повно, насичено й об’ємно, проте, розмаїтий і влаштований, він теж здатен хитатися. Перше «коливання», ба навіть добрий струс! пов’язані з переїздом. Невипадково дім як образ увиразнюється автором, адже міфологема дому презентує людське буття, його «конструкцію». Для дитячої свідомості зміна місця проживання є серйозною психологічною травмою, тим паче коли йдеться про раптовий переїзд та велику відстань.
Звична чи то традиційна модель світу дев’ятилітнього Бруно має такі компоненти: сім’я (батько-мати-сестра Гретель) у п’ятиповерховому будинку – бабуся та дідусь – школа – трійко друзів. Часопростір головного героя не виходить за межі Берліна, він має чітку структуру, чіткий режим, систему правил, які Бруно не годен оскаржувати. Здається, він цілком задоволений своїм життям, бо навіть певні заборони не нівелюють його свободи (дуже полюбляє ковзати перилами згори донизу).
Супротилежним до берлінського є новий світ з іншим домом, назва якого «Геть-Звідси» читається імперативно й символічно. Тут знецінюється поняття свободи. «Думати – для нас недозволена розкіш <…> Деякі люди все вирішують за нас», – констатує мати Бруно. Утім, саме в новому будинку в головного героя визріває протест, стримувати який дедалі важче, – і поволі Бруно почне перекреслювати табу, оскаржувати заборони, руйнувати кордони. На жаль, батьки навіть не підозрюють, як розплачуватимуться гуртом, усією родиною, за цю сліпоту/глухоту/німоту до маленького «я», рецептори якого вкрай чутливі до будь-яких деталей – зовнішніх/внутрішніх, видимих/невидимих, явних/латентних. Око Бруно вловлює дітей – малих і великих, молодих і старих. Тим часом старша (12-літня) сестра Гретель не сприйнятлива до того, хіба що брат спрямує її зір. Не дивно, що вікна їхніх кімнат повернені в різні світи… «Безнадійний Випадок» – прізвисько, яким брат нагороджує сестричку.
Зростаючи в одній родині, ці діти вражають контрастом. Самозаглиблений, мрійливий, романтик, інтроверт Бруно – схильна до комунікації та істерик, злослива, екстравертка Гретель. Перший поважає людей різного соціального статусу, незалежно від того, по який вони бік колючого дроту. Друга навпаки примушує їй догоджати, вважаючи прислугу людьми «другого сорту», а євреїв за огорожею – нелюдьми. А можливо, то лише маска дівчинки, її спроба відмежуватися від незнайомого, чужинного світу, вирватися з Геть-Звідси, звільнитися від самотності? Невипадково ж співрозмовницями Гретель стають ляльки, яких багацько в її колекції. Доводиться подивляти манеру спілкування дівчинки з ляльками: це ілюстрація внутрішнього невдоволення, душевного конфлікту, особистісної невлаштованості. Ба більше – результат сімейних взаємин, неприйняття-несприйняття, адже Бруно «не раз чув, що її описували як Проблему з Першого Дня». Можливо, такою поведінкою Гретель теж заявляла про свій протест?
Стосунки «Бруно-Гретель» не є простими й рівними, але в кожному разі новий будинок сприяє їхньому зближенню – хай навіть тимчасово. І передовсім їх об’єднує таємниця – видиво з вікна Бруно.
Головний герой розуміє, що саме батько здатен усе розтлумачити, поставити всі крапки над і. Та чи все варто кодувати? Червоно-чорний прапор на капоті машини, ім’я Фурора є вкрай вимовними деталями для дорослого читача, але для дитячої свідомості вони не несуть відповідного смислового навантаження. Зате Бруно фокусує увагу на двох потягах: один – переповнений, інший – майже порожній, в якому перебуває головний герой із родиною.
Перше табу, яке оскаржує Бруно, – це батьків кабінет. Попри вагання, головний герой вирішує постукати у двері. Далі намагається відстояти власне право повернутися додому, адже не сприймає «Геть-Звідси» як свій дім. І нарешті ставить батькові ключове питання – про людей за колючим дротом. Батькова відповідь ще дужче увиразнює переконання хлопчика в жахливості цього місця: «Ці люди… вони взагалі не люди…». Репліка, що артикулює суть режиму, нацизму, антисемітизму, антигуманізму. І рівночасно генерує ще одне питання – вже від читача: як у такої жорстокої людини може народитися й зростати людяна дитина? І, зрештою, де ж насправді люди – по той чи по сей бік колючого дроту?
Хлопчику спершу важко усвідомити, за яким критерієм розмежовують людей: кому дано ходити в смугастих піжамах, а кому – в одностроях. Чому солдати можуть перебувати ТУТ і ТАМ – по сей і по той бік колючої загорожі? Чому ці дві групи змішуються ТАМ, але НІКОЛИ «смугасті піжами» не приходять СЮДИ? Чому однострої бувають у батьковому кабінеті, а чоловікам у смугастому вбранні туди зась? Увага та уява Бруно породжують дедалі більше питань – і хлопчик починає своє дослідження. Відтоді всі табу автоматично анулюються. Точкою старту виявляється загадкова лавка з табличкою. Далі буде ще одна точка, що переросте в пляму, пляма – у ляпку, а ляпка – в силует. Маленький людський силует… Так зустрічаються Бруно і Шмуль.
Видається дивним, як хлопчаки з протилежних світів можуть зблизитися. Неймовірно, що поряд малюватимуться шестикутна зірка і свастика. Трепетно (до мурах на шкірі!), коли вперше візьмуться за руки. Боязно, коли Бруно, стрижений наголо, перевдягнеться у смугастий одяг, проповзе в щілину колючої огорожі й багнюкою піде зі Шмулем у його світ. Жахно, коли посилиться дощ із грозою, розчахнуться чорні небеса – й обох хлопчиків запроторять у темне й душне приміщення, звідкіль нема вороття. Гірко, коли батьки й усі наближені шукатимуть Бруно, але знайдуть лише одяг та черевики біля огорожі. Найстрашніше, коли саме батько Ральф, припіднявши край дроту, усвідомить, що сталося. Так стираються відмінності між етносами, кордони між світами. Так гаснуть Небеса, коли два дев’ятирічні хлопчики, єврей і німець, тримаючись за руки, йдуть за небокрай. Можливо, бодай там їм удасться погратися разом, коли тут не поталанило! А дівчинка, позбавившись багатої лялькової колекції й усіх мап світу в Геть-Звідси, сидить у своїй кімнаті берлінського будинку й плаче. Адже навіть Безнадійний Випадок має право на покуту…
Процеси над нацистськими катами й розслідування злочинів, учинених у німецьких концтаборах, зродили справжню бурю в суспільствах багатьох європейських (і не тільки) країн. За деякими злочинцями спецслужби полювали роками, відшукуючи їх по всіх континентах й організовуючи гучні суди. Згадати хоча б «операцію Гарібальді» ізраїльської спецслужби Моссад з викрадення й страти співробітника гестапо Адольфа Айхмана, який відповідав за «остаточне вирішення єврейського питання». Або біографію українського мисливця на нацистів Симона Візенталя. Найбільші трагедії викликають найболісніший катарсис, найгучніший резонанс. Та чи зупиняють Фурера (Фюрера!) та йому подібних – тих, хто завше в чужому домі займають місце господаря за обіднім столом?
Розбір твору виконала письменниця й літературознавець Ганна Клименко