«Кажуть, що війна – найкращий друг смерті, але мушу висловити іншу точку зору. Для мене війна – ніби новий начальник, який вимагає неможливого. Він стоїть за плечем і без упину повторює те саме: «Виконуй, виконуй». Доводиться докладати ще більше зусиль. Виконувати роботу. А начальник навіть не подякує. Він вимагатиме ще більше».
Несподівана цитата, чи не так? Навряд чи багато з нас колись замислювалися про смерть, як про одухотворену істоту, наділену свідомістю й іншими людськими властивостями. А от сучасний австралійський письменник Маркус Зузак уявив її саме такою й побудував оповідь від імені смерті у своєму найвідомішому романі – «Крадійці книжок». Щоправда, займенник «вона», попри звичний нам рід слова «смерть», тут недоречний, бо ж у «Крадійці книжок» Смерть – це він. Так, як прийнято визначати рід слова в німецькій мові. Адже про Німеччину в цьому романі йдеться. Німеччину часів Другої світової війни...
Смерть гірко констатує, що він присутній при найбільших катастрофах і працює на найгірших лиходіїв. Не встигнув він винести душі всіх людей, закатруплених за велінням Сталіна, як нагодився Гітлер з його концтаборами й гестапо. Утім, у 1943 році Смерть був майже всюди. І про свою роботу в ті часи стражденно зауважив:
«Погляньте на мої синці. Погляньте на цю рану. Бачите рану в моєму серці? Бачите, як вона росте на ваших очах, як вона роз’їдає мене?».
Так, і Смерть також може плакати...
Будова «Крадійки книжок» вигадлива й незвична. Можливо, це властивість ексцентричного оповідача, що не любить сюрпризи, не розуміє таємниць і ніколи не чув про спойлери. Тому ледь не по середині роману повідомляє, хто з головних героїв помре і в який момент. Та це не значить, що коли це трапиться, ми будемо готові. Смерть деяких персонажів усе одно викликатиме читацькі сльози й жалість, бо дехто з них таки занадто юний, щоб помирати... А ще цей оповідач усе бачить у кольорах і відтінках, навіть те, що ми в такий спосіб ніколи не сприймаємо. Особливі тони в нього має не лише небо, а й певний час доби, пора року, подія, почуття вини, страху, радості, агонія.
Сюжет цієї історії крутиться навколо звичайної німецької дівчинки Лізель Мемінгер, якій дуже не пощастило. Її батько був комуністом – не найкращий вибір політичної ідеології для нацистської Німеччини кінця 30-х. Коли його забрали, мати зрозуміла, що не дасть ради двом дітям, і наважилася віддати їх на виховання в прийомну родину. На жаль, молодший братик Лізель до нової домівки не доїхав, померши просто в потязі. Не думайте, що ми розкриваємо вам ключові події завчасно: про цю трагедію нам повідомляють із перших же сторінок. В уяві Лізель смерть братика тісно переплітається з втратою матері й шоком від потрапляння в новий для себе світ, до чужих людей. Це стає відправним пунктом для її «кар’єри» крадійки книжок і незмінним джерелом її тривалих нічних кошмарів.
Уперше Смерть побачив Лізель у 1939 році, коли їй було дев’ять. Його очима ми спостерігатимемо за дівчинкою ще впродовж кількох років. Для нас її біографія починається з поселення у вигаданому містечку Молькінґ (у реальності – якесь передмістя Мюнхена), в одному з найбідніших його районів – на Небесній вулиці. Саме там живуть її прийомні батьки Ганс і Роза Губерманни. Роза працює пралею, перучи й прасуючи одяг для німців середнього достатку. Вона схожа на шафу, любить кричати й нестримно лається на всіх, хто її оточує. Ганс – маляр й акордеоніст. Він має добрі сріблясті очі й дивом уникнув смерті в боях Першої світової війни.
Життя на Небесній вулиці цілком відповідає життю більшості німців у тогочасній Німеччині. Там вистачає переконаних нацистів, чиї дорослі діти воюють у гітлерівській армії, а менші нащадки тренують необхідні навички в Гітлерюґенді. Утім, навіть там і навіть тоді годі шукати тільки чорних і білих кольорів, адже вулицю населяють різні люди й не завжди їхні переконання збігаються з офіційною ідеологією держави.
Своїм порятунком у Першій світовій війні й умінням грати на акордеоні Ганс Губерманн зобов’язаний Ерікові Ванденбурґу. Це довга історія, яку ви вже прочитаєте самі. Однак сам факт варто знати, щоб зрозуміти, чому в роки масових ув’язнень євреїв у концтаборах родина Губерманнів приймає до себе Ерікового сина Макса й переховує його у власному підвалі. Щоправда, Гансом рухає не лише почуття вдячності, а й щось інше. Те саме, що змусило його замалювати лайливі епітети на розгромлених єврейських крамницях (такий вчинок маляра коштував йому права вступити до нацистської партії). І розсваритися із сином, переконаним нацистом (він так і не балакатиме з батьками до смерті). А ще – віддати євреям, що їх женуть вулицями Молькінґа до Дахау, останній шматок хліба (й отримати за це удари нагайкою та ще чимало проблем).
Та повернімося до Лізель. Першою книгою, яку вона поцупила, стає «Посібник гробаря». Хоча навряд чи варто вважати це аж таким крадійством. По-перше, дівчинка була в шоковому стані після поховання брата й просто побачила книжку, яка лежала, покинута, в снігу. По-друге, вона тоді ще не вміла читати, не знала, про що те видання і в чому його цінність. Та вже незабаром все зміниться. Ганс вчитиме Лізель абетці, рятуючи її таким чином від нічних жахіть. Разом із прийомним батьком вона писатиме незнайомі слова на стіні в підвалі й осягатиме таким чином їхнє значення. «Знизування плечима», «Свистун», «Носій снів», «Останній людський незнайомець» – ці та інші книжки потраплятимуть до рук Лізель по-різному. Котрісь із них вона рятуватиме з багаття на майдані міста, котрісь – отримає в подарунок, ще інші – витягне з мерової бібліотеки.
Назва кожної літературної новинки в «портфоліо» крадійки стає також назвою першої глави чергової частини роману, позначаючи етапи дорослішання Лізель. Дуже скоро вона сама стане чимось на зразок бібліотеки, зберігаючи в пам’яті все прочитане, читаючи вголос у бомбосховищі, рятуючи своїми книжками інших людей – від самотності, хвороби, нестерпного горя, нудьги й тривоги. До слова, усіх цих емоцій у Німеччині вистачало ще з початку 40-х, уже не кажучи про останні роки війни. Про те, що переживали мирні міста тогочасної Німеччини ви можете почитати тут і тут. Показовим стало знищення антигітлерівською коаліцією Дрездена.
Життя Лізель, звісно, не обмежується самими книжками. Вона залюбки ганяє у футбол із найкращим другом, нестямно закоханим у неї Руді Штайнером. Разом вони переживуть чимало пригод, розраджуватимуть одне одного в найскрутніші часи, цупитимуть яблука із садів заможніших німців, розкидатимуть хліб на шляху колони євреїв до концтабору...
А ще в Лізель буде Макс – єврейський кулачний боєць «із трясовинними очима й волоссям, що скидалося на пір’я». Їхні взаємини пройдуть тривалий шлях від взаємної недовіри й страху до найщирішої дружби. На початку батькам доводиться щоразу залякувати дівчинку, аби вона не проговорилася навіть найближчим про їхнього забороненого гостя. Із часом вона сама першою повідомляє про небезпеку, ділиться з Максом своїми нічними кошмарами (він теж їх має, не менш жахливі), приносить йому 13 символічних подарунків, коли він хворіє (пошкоджений м’яч, газета з кросвордом, фантик від цукерки, шматочок неба, описаний на папері). Макс не відстає: він замальовує для Лізель сторінки «Майн кампф» білою фарбою й на очищених у такий спосіб аркушах малює й пише для неї історію свого життя. Згодом – переходить на притчі й казки. А ще пізніше – спонукає дівчинку записати свою історію, яка найнесподіванішим чином врятує її життя.
Та збагнути цілющу силу книг Лізель вдається не відразу. Зате вона знає, що слова (точніше, оформлена в них пропаганда) забрали в неї Макса, розв’язали війну й зробили цілу націю божевільною. Так у неї виривається болісний висновок:
«Слова. Навіщо їм взагалі існувати? Якби не вони, усього цього не сталося б. Без своїх слів фюрер нічого не вартий. Без них не було б в’язнів, не було б потреби втішати й вигадувати всілякі словесні хитрощі, щоб нам від них ставало краще.
Яка користь від слів?
Тепер Лізель сказала це вголос, до залитої помаранчевим світлом кімнати:
– Яка користь від слів?».
Історія Маркуса Зузака не має якихось ознак специфічно австралійської літератури. Він не репрезентує свій материк, зате представляє Батьківщину матері й батька – Австрію й Німеччину. Саме спогади Елізабет Зузак про воєнне дитинство в Мюнхені й події, очевидцем яких вона була, лягли в основу «Крадійки книжок». Тому твір, виданий у 2006 році, здається таким щемливим, правдивим і зрозумілим різним поколінням. Автор заслужено отримав за нього премію Американської бібліотечної асоціації, премію Кетлін Мітчелл і Національну єврейську літературну премію. У 2013 році книга була успішно екранізована й добре сприйнята глядачами. Сам Маркус Зузак вважає, що кінострічка розрахована на молодшу аудиторію, ніж книга. В Україні твір включений до шкільної програми з літератури для учнів 11 класу.
Розбір твору виконала завідувачка редакційно-видавничого сектору Черкаської обласної бібліотеки для дітей Сусанна Хаустова