На відміну від Другої світової війни, Перша значно гірше висвітлена в сучасному культурному просторі. Сьогодні нам відомо не надто багато художніх книг про ті сторінки історії, хіба що твори Ремарка й Гемінґвея. Та й кіно знімають і приблизно не так часто, як про бойовище 1939 – 1945 років. Звісно, для істориків перебіг подій Першої світової війни, її причини й наслідки не становлять загадки. Але для масового читача це досить таємнича тема, не близька за часом. Та й знайти зараз живого очевидця тих подій – це щось радше зі сфери фантастики й Книги рекордів Гіннеса. Тим більше вражають якісні твори про ті події, адже з них з усією очевидністю постає проста істина: люди тоді страждали й переживали достоту так само, як їхні діти, внуки й далекі нащадки в наступних конфліктах. Навіть гірше! Адже тоді вперше були випробувані особливо небезпечні види озброєння, порушені чимало неписаних правил, залучена безпрецедентна на початок ХХ століття кількість країн. Та й інформація про масштаб горя стала значно доступніша за відомості з попередніх війн, за рахунок розвитку радіо, телеграфу, преси.
«Рілла з Інглсайду» канадської письменниці Люсі Мод Монтгомері – приклад блискуче написаного роману саме про Першу світову війну. І повірте, він дуже болісно відгукуватиметься зараз кожному українцеві, а особливо тим, хто перебуває в так званому тилу.
Ця воєнна книга – восьма, заключна, частина циклу про Енн із Зелених Дахів. Попередні сім не мають нічого спільного з катастрофами Першої світової війни. Це просто історія однієї рудокосої дівчини, яка з маленької сирітки в прийомній родині виростає в красиву самостійну жінку з власною професією й особливим поглядом на світ. Її життя тягне за собою історії багатьох інших людей – сусідів, друзів, однокласників, дітей, що їх у сім’ї Енн і Гілберта Блайтів знайшлося аж шестеро. Книги самі по собі навдивовижу теплі й добрі. А завдяки сповненому сонця, меду й барв перекладу Анни Вовченко, ще й чудово прийняті українським читачем.
Та восьма книга дещо відрізняється від попередніх, розмірених і світлих, частин саги. У центрі сюжету тепер уже Рілла Блайт – наймолодша донька Енн, багато в чому її продовження. Але водночас, це оповідь про весь острів Принца Едварда, про всю Канаду. Та й загалом, про всіх, хто чекав чоловіків, синів, братів, коханих із фронту, беріг хороший і впорядкований світ для тих, хто повертався з пекла війни. Книга, створена Люсі Мод Монтгомері в 1921 році, виявилася дуже реалістичною й потрібною читачам. Кажуть, інститут Монтгомері в Канаді зберігає прострелені примірники книжок про Енн польською, які носили деякі солдати під час Другої світової війни. Вочевидь, ці книжки давали воїнам відчуття дому й допомагали вірити в нормальне життя й щасливу сім’ю...
Рілла Блайт на початку книги постає легковажною щебетухою, якій ще не виповнилося й 15. Вона мріє про танці, залицяння хлопців і красиві сукні й не замислюється про можливість вищої освіти, що тоді для жінок вважалася зовсім не обов’язковою. Перша світова війна докорінно змінить цю дівчинку, змусивши враз подорослішати на десятки років. Рілла швидко дізнається, як це – проводжати братів на фронт, знаючи, що вони можуть не повернутися. Навчиться робити те, що не робила ніколи: доглядати немовля, чий батько поїхав на війну, а мати померла; керувати молодіжним осередком Червоного Хреста; організовувати патріотичні концерти й воєнні весілля. А головне – зберігати маску спокою, навіть тоді, коли серце розривається від болю. Усі етапи дорослішання Рілли ми прослідкуємо, завдяки її звичці вести щоденник, уривки з якого час від часу виринають у плині розповіді.
Звісно, Рілла не єдина, хто кардинально змінився під впливом війни. Для всіх канадійців, навіть зацікавлених у політиці й уважних до публікацій преси, повідомлення про початок бійні викликало шок:
«Звістка надійшла раптово й стрімко, мов чорна грозова хмара. Іще кілька днів тому ніхто не міг і помислити про таке. Та й нині ця думка здавалася щирим безглуздям. Авжеж, якийсь вихід знайдеться. Війна – це пекельна, потворна, протиприродна річ – надто протиприродна, щоб відбуватися в двадцятому столітті між цивілізованими націями. Сама думка про неї була потворна, і Волтер тяжко гнітився, уявляючи шкоду, якої війна завдасть красі життя».
Постійним образом, що то тут, то там зринає на сторінках книги, є загадковий Дудар. Ще в попередній частині історії («Діти з Долини Райдуг») Волтер Блайт мав химерне видіння, коли в золотавому світлі сонця перед ним постав примарний музикант. Він грав солодку потойбічну мелодію й кликав за собою в незвідані далі. Тоді юний азартний Волтер був готовий слідувати за ним, хоча декого з його вдумливих сестер це видиво відразу налякало. Та в новій реальності 1914 року Дудар демонструє свою справжню силу. Його музика скликає мільйони чоловіків із майже всіх континентів і веде за собою так страшно й непереборно, що жодна любов жінки, жодна дитяча сльоза, жодна принада рідної оселі не здатна втримати їх на місці...
Усім, хто добре знає казки братів Грімм або старі європейські легенди, відома одна про Гамельнського щуролова (він-бо і є тим Волтеровим Дударем, що зринає в Європі у ХХ столітті після майже 8 століть мовчання). Це він спочатку звільнив місто він навали щурів, заманивши тварин до води звуком чарівної флейти. А коли городяни не розрахувалися за його послуги, зробив те саме з міськими дітьми... Є багато тлумачень, що міг означати цей образ для європейської літератури. Можливо, натяк на хрестовий похід дітей, або на епідемію чуми, або на реальну подію в одному з німецьких міст. Є навіть версія, що з Гамельна вийшли не діти, а молоді воїни, які полягли в сутичці з військом єпископа Мінденського...
Хай там як, із першими звістками про початок війни мало хто з місцевої молоді зрозумів знову згаданий Волтером образ Дударя. Майже всі в Інглсайді були певні, що війна не триватиме довго: максимум кілька тижнів, може, місяців. (І не вони одні! Тоді такі сподівання висловлювали навіть цілком реальні кваліфіковані військові аналітики! Переконайтеся, переглянувши ось цю статтю). Та й узагалі, яке діло Канаді, хто там чубиться в Європі?.. Волтер один із небагатьох, хто відразу зрозумів поклик Дударя й жахнувся масштабу майбутньої катастрофи:
«– Доки закінчиться ця війна, – мовив він, чи то щось вище мовило його вустами, – кожен чоловік, кожна жінка й дитина в Канаді відчують її у своєму житті... ти, Мері, відчуєш її... усім серцем. Ти плакатимеш кривавими слізьми. Дудар прийшов, і в кожному закутку світу лунатиме його нездоланна й жахлива мелодія. Минуть роки, доки вщухне цей танець смерті – роки, Мері. І мільйони сердець розіб’ються упродовж цих років».
Участь Канади у Першій світовій війні й справді виявилася дуже значущою, а ціна – страхітливо високою. Загальна кількість жертв, що зазнала Канада, становила 67 000 убитими і 250 000 пораненими. У загальному підсумку, загинули близько 40% мобілізованих канадійців. Місцеві жінки теж активно долучилися до боротьби, шиючи ковдри, одяг, нарізаючи бинти для своїх чоловіків за океаном, збираючи кошти на ліки для поранених і їжу як для британських солдатів, так і для всіх цивільних європейців, що постраждали від військової агресії країн Троїстого Союзу. По всій Канаді діяли осередки Червоного Хреста, а деякі жінки й особисто вирушали на фронт – у ролі сестер милосердя (у цій книзі так зробила, наприклад, Фейт Мередіт). Їх називали «голубками»... Пронизливі історії про таких героїчних жінок із різних країн світу, у тому числі й Канади, зібрані в онлайн-проєкті «Історична правда».
Кожен член сім’ї Блайтів по-своєму сприйняв повідомлення, у кожного героя виявився свій шлях до майбутнього миру. Первісток Енн і Гілберта Джемм у перший же день записався до лав війська, разом із другом Джеррі Мередітом. Ці юнаки палали патріотизмом, вірили в історичну роль Британської імперії, домініоном якої була тоді Канада, ставилися до майбутніх битв як до пригоди. Їхня доля було схожою на долі мільйонів таких же хлопців з усіх країн Антанти й держав-союзників.
Але біографію Джемма варто-таки згадати. І не завдяки його подвигам, яких не бракувало. А завдяки пов’язаним із ним істотам. Насамперед цуцикові Понеділку. Цей песик, провівши господаря на фронт, постановив дочекатися його з війни й просидів на вокзалі з 1914 й аж до 1918 року, виходячи зустрічати кожен поїзд. І стрибаючи на кожного юнака в однострої, що тільки збирався їхати – так песик передавав привіт Джеммові. А ще він моторошно вив, передчуваючи за багато миль смерть одного зі своїх друзів... Як бачите, легендарний Хатіко, що народився в 1923 році, не міг стати прототипом Понеділка, виписаного у 1921 році. Ще одне підтвердження того, що відданих тварин у світі дуже багато, вони існували й надихали людей завжди й на всіх континентах.
Зовсім інакшою виявилася історія другого сина Блайтів – Волтера. Наділений поетичною уявою й чутливою душею, він виявився не готовим іти на фронт, тож записуватися не поспішав. Під час навчального семестру, невдовзі після початку війни, Волтерові надіслали біле перо – англійський символ боягузтва. До слова, досить специфічна традиція, властива землям Британської імперії. Походить від забобону любителів півнячих боїв (вважалося, що півні з білим пером у хвості боягузливі). Традиція, власне, з’явилася в 1914 р. за ініціативою адмірала Чарльза Фіцджеральда, який створив Орден білого пера. Спочатку до складу організації входило 30 жінок. Вони мали роздавати білі пера молодим чоловікам призовного віку, не вбраним в однострій. Потім традиція поширилася серед усіх патріотично налаштованих жінок і дівчат імперії й набула не надто привабливих форм. Детальніше про Орден білого пера ви можете прочитати тут.
Звісно, не лише це гнітило Волтера. Навіть не плітки й не жорстокі анонімні листи, що прямо звинувачували його в нехтуванні честю держави. Він сам себе картав значно більше за інших, тривалий час жив під гнітом вини, жаху, сорому. Останньою краплею стало потоплення німецькими торпедами британського пасажирського лайнера «Лузитанія». Лайнер затонув через 18 хвилин після атаки, забравши життя 1198 людей.
«Коли я уявляю собі тих загиблих жінок і дітей у холодній безжальній воді... спершу мені гидко було жити. Я хотів покинути світ, де може статися таке... обтрусити його ненависний порох із ніг своїх. А потім я зрозумів, що мушу піти на фронт. <...> Я йду на війну заради себе самого... щоб урятувати свою душу. Інакше вона перетвориться на щось неживе, убоге й мізерне. Це буде гірше, ніж сліпота, каліцтво й усе, чого я боявся.
<...> Рілло-моя-Рілло, у Бельгії й Фландрії були такі само чисті, невинні дівчата, як ти. Ти... навіть ти... знаєш, що з ними сталося. Ми повинні зробити все, щоб таке не могло повторитися, доки існує цей світ».
Так, один за одним, подалися в Європу й Карл Мередіт, і Ширлі Блайт, і коханий Рілли Кеннет Форд, і ще багато-багато канадських хлопців і чоловіків. Кожен від’їзд ранив мешканців острова Принца Едварда в самісіньке серце:
«– Прощавай, – мовила Рілла.
В устах її це слово бриніло не тугою, якої набуло за століття гірких розлук, але ніжністю всіх жінок, що любили й молилися за тих, кого люблять».
Напруга в будинку Блайтів – Інглсайді – зростала з кожним повідомленням із фронту. Так, поступово, разом із цією родиною ми дізнаємося про весь жах і розмах кривавих битв на Соммі, під Верденом, Іпром, Курселетом тощо. Жахаємося «звірствам гуннів» із підніманням на багнети немовлят і нищівними обстрілами Реймського собору. Раз, прагнучи хоч якось висловити болісні почуття, Рілла записує в щоденнику слова, під якими цього року могли б підписатися й чимало українців:
«Як могла весна настати й бути прекрасною серед такого жаху?»
На жаль, не всі герої цього роману повернулися додому. Ще й тому він такий життєвий... Але навіть найстрашніші часи лишаються позаду. Ми проходимо з Ріллою до самого кінця цієї стежки, до 28 червня 1919 року, коли Першій світовій війні було покладено край. Не випадково в анотації на обкладинці книги сказано, що ця книга назавжди змінить і персонажів, і читачів. Переживши настільки точно й достовірно описані емоції разом із Блайтами та Мередітами, наприкінці ми натрапляємо на світлі й життєствердні події. І, здається, знову віднаходимо у своїй душі віру та надію на краще. І пам’ятаємо при цьому ще одні влучні слова Волтера:
«Жоден із тих, хто зазнав цієї війни, уже не буде щасливий так само, як досі. Але то буде інше щастя, сестричко, – щастя цінніше... яке ми самі заслужили».
Розбір твору виконала завідувачка редакційно-видавничого сектору Черкаської обласної бібліотеки для дітей Сусанна Хаустова