Книга Володимира Рутківського з вимовною назвою «Потерчата» мимохіть поверне читача до української міфології, народних звичаїв і традицій, що йдуть із глибини віків, а також до історії. Хто ж такі потерчата й чому вони так завзято тривожать душу митця? Чому на схилі літ письменник зважується на сповідь? Дивує не те, що зріла людина починає спогадувати й звірятися (у вітчизняному культурному просторі мемуаристика вже стала доброю традицією!), а що маємо особливу сповідь – дитячу для дорослих, «які так нічому й не навчилися».
Володимир Рутківський ніби у зворотному порядку гортає своє життя, вертаючись у віддалене в часі дитинство, яке кардинально різниться від буття сучасних дітей. Але тим і цінна книга, що вустами хлопчика автор емоційно переповідає історію та драматичну долю «дитини війни», дитячими очима переглядає радянське минуле. У ці оповідки ніби принагідно й водночас питомо вплітаються зрілі розмисли й висновки, артикульовані вже з відстані часу й вершини досвіду, – тим самим художній текст набуває документального «відтінку».
Відроджуються «потерчата» в сивій пам’яті – і стартує сповідь у форматі майже 40 оповідок, сюжетно пов’язаних між собою.
Наші пращури вірили, що потерчата – це душі померлих нехрещених (!) дітей. Лише один із видів численних демонічних істот української міфології, однак чи не найбільш трагічний і багатозначний, адже йдеться про смерть малюків. Саме потерчам бабуся нерідко кличе малого оповідача, підкреслюючи цим тотальний атеїзм радянської доби. Син директора школи не може бути хрещеним.
«<…> Діточок, у яких батьки при такій посаді, не хрестять, – стривожено пояснює бабуся Настя онукові й додає: – Церкву закрили. І ніхто вас тепер не похрестить».
Драматизм цієї ситуації годі збагнути малолітньому, зате останній не тямиться від туги за батьком, з яким його розлучає війна, від нерозуміння, чому мамина увага майже всуціль прикута до братика Вікторика, від потрясіння, коли румунські солдати перетворюють їхню шафу для одягу на туалет… І ще багато-багато різних речей та випадків тривожать маленьку душу, «вшиту» під шкіру зрілого Володимира Рутківського. Хіба ж дитячій свідомості дано збагнути, як учорашній односельчанин (шкільний завгосп!) стає ворогом, зрадником, поліцаєм, готовим будь-якої миті вистрелити в дитину… Такі й подібні історії й досі ятрять душі мільйонів людей, що пережили окупацію: на Черкащині, де в ту пору мешкала родина Рутківських, ситуація мало чим відрізнялася від багатьох інших регіонів тогочасної України.
Від усього того жаху можна втратити мову, що, зрештою, і відбувається з головним героєм: його язик дерев’яніє. Знетямлена від синової німоти, мама готова пробачити оповідачеві все – навіть його попереднє жахне вимолювання смерті маленького братика, бо, мовляв, у земному світі буття людини проєктоване на страждання. Хіба ж винне хлопча, що під час утечі від німців розлазиться його взуття й ніжка від загнаної скалки «виє» диким болем, пухне – аж доводиться повзти навкарачки, аби якось притлумити той скажений біль. І все ж колючка в долоні й стерті коліна завдають додаткових страждань. А зупинятися не можна! Лише вперед! Мама несе на руках маленького братика, засовуючи в його ротик хлібну «гуньку». А йому, старшенькому, хоча б крихти співчуття дочекатися! Але ж хіба в тім є провина молодої жінки? З одного боку – німці… З іншого – поліцай, який робить усе, аби «схилити» до себе вродливу молодицю. І лише натяк, що чоловік живий, дарує їй силу.
Звісно, не лише воєнні гіркі спогади бентежать душу митця. Дитячі спомини бувають інших кольорів – зеленого, жовтого, синього. Таким яскравим було довоєнне дитинство, з яким розтанули барвисті київські помадки:
«Вони вимерли раптово, як мамути. Де б я пізніше не бував, до яких крамниць не заходив, мимоволі погляд мій зупинявся там, де знаходилися кондитерські товари. Даремно – київських помадок не було. І лише в середині вісімдесятих набачив я їх в елітному кондитерському магазині в московському Столєшніковому провулку і, не вагаючись, купив одразу цілий кілограм. Проте у них вже був зовсім інший смак…».
Марно сподіватися, що в книзі знайдете чітке пояснення автора, хто ж такі потерчата. Навіть в однойменній оповідці («Потерчата») ту відповідь годі добачити – навпаки зринає ще більше риторичних питань: невинні дитячі душі, що загинули від бомби, голоду, нехрещені, невідспівані, бо ж церкву зруйновано й духівник помер, – чи ж є і вони тими потерчатами? «Нікуди їм летіти. <…> Земля їх не приймає. І небо теж. Отак і никатимуться віки вічні між небом і землею», – мовить головному героєві дід. Чи ж не тому ті голоси не замовкають? Їх чують і малий оповідач, і вже зрілий письменник. Обидвоє ніби розчиняються в тій множинності, вирі таємничих голосів…
«…І я сам очищуюся і сам себе покараю за гріхи мої і вкотре відроджуся у всесвіті, але назавжди залишуся отут – перед безладним юрмиськом до безпам’ятства переляканих потерчат, на березі цієї нікому невідомої річечки Ірклійки, що насправді теж є безмежжям… стану маленьким безмежним вихриком, бо так мені найкраще, бо добре там, де мене немає…».
Своєрідним продовженням розкриття (ба навіть поглиблення!) таємниці потерчат можуть слугувати розмисли Володимира Рутківського, артикульовані в оповідці «Така страшна мама»:
«Вони з’являються тихі й маревні, як подих потойбічного вітру. З’являються невідомо звідкіля. І куди щезають по тому – ніхто не відає. Проте як тільки відтане земля, і до сонця спрагло потягнеться все живе й щойно народжене – з землі виростають стовпи рухомої мошкари і озиваються до світу міріадами розпачливих і беззахисних дитячих голосків <…> Хто вони, ці крихітні, майже невидимі істоти, що, здається, складаються з одного лише безнадійного волання? <…> Може, кожна з цих крихітних, напівпрозорих створіннячок вигукує до світу щось своє? Може, розповідає про свою пропащу долю, про мрії, що так і залишилися нездійсненими, про любов, якої так ніколи й не звідали. І не їх погойдує на своїх крилах цей теплий вітерець, не їм світить це лагідне весняне сонце, не для них цей веселий пташиний щебіт. Вони не від цього світу. Цей світ їх не приймає. Вони – нізвідки, як душі немовлят, зароджених в нелюбові і позбавлених материнського лона».
І далі ніби авторське резюме: «І чим більше мені років, тим частіше здається, що в цьому беззахисному хорі чути і мій голос».
Книга Володимира Рутківського увиразнює силу пам’яті – генетичної, національної, історичної. А можливо, завдяки цій «дитячій сповіді для дорослих» ви навчитеся розрізняти голоси, виокремлюючи з множинності той, що вам найближчий?..
Розбір твору виконала письменниця й літературознавець Ганна Клименко
Comments