Книга Юрія Нікітінського «Вовчик, який осідлав бомбу», що в українськомовному перекладі Івана Андрусяка побачила світ 2019-го завдяки видавництву «Час майстрів», для більшості вітчизняних дітей нині видасться своєрідним випередженням сьогодення. Проте багатьом довелося все це пережити ще 8 років тому, коли в їхні міста, села, домівки постукала війна. Звісно, саме про них і передовсім для них написано цю книгу. Та чи ж відав автор, що за кілька років його текст отримає новий імпульс до життя, стане ще більш затребуваним, бо ж війна тепер ввірвалася на весь терен України: когось позбавила відчуття безпеки, а когось – і родини, домівки, ба навіть рідного міста чи села як «малої батьківщини». Багатьох і досі тримає голіруч в окупованих містах, а стількох змусила вирушити в невідомість, шукати прихистку у відносно безпечних регіонах чи й за кордоном… А скільком родинам довелося вдруге тікати задля порятунку дітей? (Ніби «чорне» дежавю!)
«Тепер я дитина війни» – ці доньчині слова одного разу просікли мій слух і свідомість, але й досі відлунюють страшною правдою, либонь, довічно триматиму їх у пам’яті, як важкий камінь із гострими краями, що прорізають шкіру, зранюють її до крові. Камінь, від якого годі вивільнитися, бо ж він є частиною буття…
Скільки жахів, травм, утрат приносить війна, але найстрашніше, коли вона позбавляє дітей дитинства та генерує їхню дорослість – стрімку, гірку, драматичну.
У повісті «Вовчик, який осідлав бомбу» Ю. Нікітінський захищає право кожної дитини мати мирне дитинство, бодай мати дитинство, бодай мати життя. Дитяча психіка реагує на все стократ гостріше й болісніше, проте вона має певні захисні механізми – й одного дня навіть у воєнних умовах під загрозою смерті діти захочуть пригод і розваг. Читаєш і думаєш, скільки таких Вовчиків і Владиків є десь там – у Маріуполі, Харкові, Чернігові, Миколаєві, Херсоні чи ще деінде на територіях, де ведуться активні бойові дії або які окуповані.
Автору вдається поєднати воєнні жахи з дитячими витівками, дитячою безпосередністю, тож читач мимоволі крізь сльози усміхатиметься, ба навіть реготатиме. Бо ж такі вони – хлопчаки! Кардинально різні за темпераментом, зовнішньою портретною характеристикою, вихованням, Вадим і Вовчик якимось дивним чином не лише зближуються, а й стають справжніми товаришами, ба навіть побратимами, вочевидь доповнюючи один одного. Можливо, сприяє цьому й сусідство (проживання в одному під’їзді на одному «стояку» – відповідно на 3-му й 4-му поверхах). Перший, який до того ж є оповідачем (наратором), має риси радше меланхоліка, другий – холерика. Вовчик такий собі типовий розбишака, халамидник, який чимало клопоту завдає батькам, змушує маму тривожитися через синові пустощі, але, на диво, не викликає антипатії – навпаки з кожною новою сторінкою читач дедалі більше симпатизує блакитноокому Вовчикові-непосиді, проймається ніжністю до його рудого волосся й веснянкуватого обличчя. Натомість Вадим відповідає типажу чемного, порядного хлопчини, можливо, й відмінника, але під впливом друга-активіста теж часто-густо втрапляє в оказії. Тож перепадає обом, точніше перепадало, бо, попри метафоричну назву повісті, автор уже на початку твору не приховує трагізму.
Пізнавши долю переселенця, герой-оповідач сідає щовечора біля вікна нового будинку на заході України й споглядає гори, які стають прихистком для сонця. А ще – пише листи татові-воїну й згадує Вовчика, який міг поколупати пальцем у носі пам’ятника, полюбляв порпатися в смітнику, надибуючи там різноманітні дрібниці, приміром, діжку з-під фарби, яку раптом намислив запалити. У результаті останньої витівки друзі поверталися додому «без вій, без брів і з обсмаленими чубами». І скільки ще подібних кадрів спалахує у Вадимовій пам’яті! Чи не найдужче вражає, що діти війни грають у війну! (Точніше грали, бо невдовзі гра стане реальністю). Або ж епізод, коли перші бомби влучили в зоомагазин, – саме тоді розкривається душевна вдача Вовчика-бешкетника. А дещо згодом виявляються і його господарська натура, вміння куховарити. І ще багато-багато інших здібностей і талантів, про які ми так і не дізнаємося, бо ж Вовчик осідлав бомбу, а тепер усміхається з неба. Принаймні так доводить усім Вадим. А дітям війни варто вірити, еге ж?..
Повість «Був би Бодя» позбавлена трагічного пафосу, але в ній так само йдеться про юних переселенців – Саню й Бодю. Точніше здебільшого про першого, адже він виконує роль оповідача. Подібно до Вадима й Вовчика, Саня й Бодя є друзями, сусідами, однокласниками. Справжні нерозлийвода, як їх охарактеризовано у творі. Війна змушує хлопців розлучитися, роз’їхатися по різних куточках України, бо життя – найважливіша субстанція, найбільша цінність. Надто коли йдеться про дітей. Саня з родиною вирушає до столиці, а Бодя – на захід. Проте перед прощанням вони домовляються повернутися додому після завершення війни й далі бути найближчими друзями, вірними побратимами. Чи ж удасться їм стрітися, чи пощастить побачити рідний дім? Адже війна не питає дітей про їхні мрії, плани, не цікавиться їхнім емоційним станом та почуттями. Навпаки – вона все жорстоко руйнує.
Нова, мирна, реальність, новий дім, нове оточення, місцеві дебошири – усе може витримати Саня, усе прийняти, до всього звикнути, аби поряд був товариш. «Був би Бодя», – повторює головний герой. І нерідко чує голос друга, що дає підказки й поради. Це ж про яку душевну спорідненість, взаємне відчуття йдеться, коли в найскладніші моменти вони чують голоси один одного, допомагаючи й захищаючи навіть на відстані!
Саня й сам від себе не очікує, що почне товаришувати з дівчинкою Настею. Їхнє спілкування, зокрема розмова про сонце, а також епізод із малюнками крейдою на асфальті, змушують пригадати повість Антуана де Сент-Екзюпері «Маленький принц». А ще – увиразнюють самотність дитячих душ. Самотність, сум і безпосередність… Чи й мудрість, зумовлену ранньою зрілістю. Тож коли дядько Микола запитає Саню, що за шум, хлопчик відповість, що то будівництво. Дядькова репліка «Шелестить» подивує Саню, і він відреагує відповідно: «Шелестить. Будинок зводять! А шелестить листя під ногами дядька Миколи, бо у двірника сьогодні вихідний».
І ще багато чого трапляється, що вражає не лише Санька, а й Настю, і навіть дорослих мешканців. Хто протягнув канат від одного ліхтарного стовпа до іншого через усеньке подвір’я? Можливо, то прилетіли інопланетяни й почепили свою антену? А може, це і є інопланетний корабель? А чи знаєте ви, що мимовільно просто зі свого вікна можете безкоштовно дивитися наживо виступ канатохідця, звісно, якщо пощастить? І достоту дивно, що пес із гетьманським прізвищем Сірко може раптом отримати котяче ймення – ну, чи напівкотяче: Півмурчик. Або з горішнього балкона впаде зірка, а черепаха з-під землі підніметься на небо – і стане хмаринкою. Ну, і справдешнє диво, коли вчителька Сані «з довоєнного життя», Галина Назарівна, стає сусідкою. Не думайте, що останнє лякає чи дратує нашого оповідача, – навпаки він намагається її підтримати, підбадьорити, бо ж розуміє вже по-дорослому, що таке самотність і невідомість. А ще Саня цінує родинні традиції – хай навіть це мамині млинці на суботній сніданок. Але цими традиціями можна поділитися з подругою Настею, подарувавши їй тим самим сонце.
Насамкінець підкреслю, що Ю. Нікітінський змальовує війну дитячими очима, проговорює її дитячими вустами. Зізнаюся по секрету, що читала цю книгу вголос доньці, тож раджу дітям читати її разом із батьками й навпаки: не тому, що страшно й боляче, а тому що співпереживання є особливо коштовним у наш хисткий час у нашому крихкому світі. Гумористично-драматичний (ба навіть – трагічний) наратив повісті «Вовчик, який осідлав бомбу» (перепрошую за такий симбіоз, бо ж і перше, і друге там направду присутні), і філософсько-пригодницький зміст твору «Був би Бодя» здатні неймовірно зблизити й загострити відчуття важливості бути поруч. І, головне, спонукатимуть малювати сонце й ділитися ним з іншими.
Розбір твору виконала письменниця й літературознавець Ганна Клименко
Comments