Битва коло селища Торговиця (Кіровоградський район), або битва на Синіх Водах – історична подія, що викликає безліч запитань. Їй присвячували не одну наукову конференцію й монографію. Дебати провокує все: від точної дати (найпоширеніша версія – 1362 рік) до місця й учасників. Тривалий час сам факт її існування був під сумнівом, хоч на сьогодні те, що вона таки була, вважається незаперечним. Встановлення деталей битви надважливе, адже її можна сміливо вважати вікопомною для України. Завдяки поразці, якої Золота Орда зазнала від об’єднаного литовсько-руського війська, наші землі почали звільнятися від монголо-татарських загарбників, а деякі міста, у тому числі й Черкаси, утвердили саме право на своє існування.
Про задум роману «Сині Води» Володимир Рутківський розповів в інтерв’ю сайту «Літакцент»:
«Почалося з того, що ще в радянські шкільні роки я, та й не лише я, захоплювався книжками, де йшлося про битву на Куликовому полі, що відбулася 1380 року. Найбільше мені імпонувала постать першого воєводи московського Дмитра Боброка-Волинського, який був не тільки учасником, а й натхненником і організатором цієї битви. Сучасники наділяли його рисами волхва та характерника, який вовком прокрадався до ставки татарського хана і вивідував усе, що його цікавило (...) А десь у вісімдесятих роках, коли мене все більше приваблювала історична тематика, я раптом запитав себе самого: стривай, а чому першого московського воєводу Боброка називали «Волинським»? Чому не «Куликовським» чи «Непрядвинським»? Чи не тому, що на українській Волині – саме українській, бо іншої Волині в світі немає – він учинив якийсь особливий подвиг, яким пишався більше, аніж своїм куликовським? (...) Я прагнув довести, що саме наші пращури – українці, а не Дмитрій Донськой, були першими у світовій історії, хто розгромив татаро-монгольську орду. Навіть більше: саме переможці на Синіх Водах стали переможцями і на Куликовому полі. Бо ж із п’яти полків, що стояли проти Мамая, три прийшли з України та Білорусі».
Мотивація для початку такої масштабної роботи у Володимира Григоровича, як бачимо, була. Сказано – зроблено, роман створено. Однак, як і з іншими творами кінця 90-х – початку «нульових», зробити цю книгою поміченою й популярною вдалося не відразу. Автор пропонував роботу різним видавництвам. Видати рукопис зголосився «Зелений пес», і у 2004 році твір у скороченому вигляді вийшов трьома книжками – «Двобій з тінню», «Вогонь до вогню», «Стріли під сонцем». На жаль, тоді він не викликав резонансу. Та вже у 2011 році переміг у літературному конкурсі «Книга року ВВС – 2011». Бо прекрасно написаний і цікавий читачам будь-якого віку.
Змістовим ядром цього історичного й пригодницького роману є князь Дмитро Боброк – таємнича реальна постать, точне походження й біографія якої невідома. За нечисленними відомостями, які можна знайти в Інтернеті, він один із молодших синів Новгород-Литовського князя Коріята (Михайла) Гедиміновича. Між 1353 – 1366 роками правив маєтностями в районі річки Бобрка, був васалом Великого князя Литовського Любарта. На цих землях заклав замок Боброк, на місці якого з’явилося пізніше місто Бібрка. 1366 року ці землі перейшли в залежність від польського короля. Дмитро Коріятович вимушений був шукати щастя в Сіверській землі, потім перейшов на службу до суздальського князя Дмитра Костянтиновича. У 1371 році став зятем і головним воєводою московського князя. Воював із золотоординцями, лівонцями, волзькими булгарами. Особливо відзначився в Куликовській битві 1380 року. За однією з версій, 1399 року, б’ючись з ординцями на боці війська Великого князя Литовського Вітовта, загинув у битві біля річки Ворскла. За іншою версією, висловленою істориком В. Л. Яніним, князь Дмитро в 90-і роки XIV століття пішов у монастир, де прийняв чернечий постриг під іменем Діонісія. Історик знайшов рукописний документ, що оповідає про смерть князя Діонісія Волинського в одному з чоловічих монастирів, що сталася до 1411 року. Причиною подібного вчинку князя, швидше за все, стала трагічна смерть його молодшого сина Василя в результаті нещасного випадку.
Певна річ, ані про характер цієї непересічної особистості, ані про подробиці його особистого життя з таких коротких відомостей нічого напевне сказати не можна. Тож Володимир Рутківський покладається на свою творчу інтуїцію й виписує образ, що міг би відповідати такій насиченій біографії. «Сині Води» починаються з того, що через низку подій Дмитро Боброк потрапляє в руки ватаги Гирича – бродницької банди, що промишляє конокрадством, дрібними грабунками й не проти отримати викуп за багатого полоненого. Допитливі й енергійні хлопці сирота Петрик, Тимко з Воронівки і його друг-татарчук Зейнула рятують Боброка. Це відправний пункт для пригод героїв, дороги яких то розходитимуться, то перетинатимуться найнесподіванішим чином.
На читача чекає багато сюжетних перипетій і незвичних персонажів. Тут будуть великокнязівські інтриги, таємна політика й переділ земель як між Гедиміновичами, так і між Чингизідами. А ще запеклі бої, перегони, подробиці побуту лірників, бродників, мешканців степових аулів, чумаків, гендлярів, а ще представників багатьох народностей, що населяли тоді наші землі – русичів, татар, литвинів і московитів. Ми дізнаємося чимало про амбітного й дуже яскравого Мамая, зверхнього та хитрого Ольгерда, жорстоких ханів Хаджибея, Котлабугу й Солтана. Болісно переживаємо загибель героїв і радіємо зустрічі загублених друзів і коханих.
У другій половині твору Володимир Рутківський точно й акуратно розписує перебіг самої битви, аналізує стратегію воєначальників з усіх долучених таборів. Слідом за автором ми відстежуємо рух військ, приклади героїзму й дезертирства, використання різних видів озброєння й ефективності окремих тактичних рішень. Є трохи й про «таємну службу», зокрема роботу вивідників безпосередньо під час битви й напередодні, поширення дезінформації, хитрі інтриги з підкупу окремих впливових учасників, обговорення загальної політичної ситуації на тогочасній міжнародній арені. Якщо вас цікавить саме цей бік воєнної історії, пропонуємо після роману почитати наукові дослідження професійних військових і розгорнуту статтю Інтернет-ресурсу «Історична правда». Стосовно ж політичної історії, усе детально роз’яснено в інтерв’ю історика Бориса Черкаса для «Радіо Свобода».
Також «Сині Води» дають можливість і привід познайомитися з династією Гедиміновичів. Якщо ви цікавитеся історією еліт і хочете більше дізнатися про перших правителів Великого Князівства Литовського, тут знайдете чимало корисного. Звісно, князь Ольгерд і його сини Володимир Київський, Дмитро Брянський, Дмитро-Корибут, Андрій, брати Любарт, Кейстут, Коріят (і його спадкоємці – Юрій Олександр, Костянтин) – не головні герої, їм приділено не так багато часу. Утім, цього достатньо, аби скласти про них мінімальне уявлення й зажадати розширити свої знання з теми. Зробити це можна, наприклад, за допомогою книги Леонтія Войтовича «Князівські династії Східної Європи (кінець IX – початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль. Історико-генеалогічне дослідження».
Хоч обсяг цієї книги значний, читається вона легко. Роман захопливий, динамічний, глибокий і спонукає шукати додаткові відомості й версії вже після того, як перегорнута остання сторінка. Тим більше, що про епоху, до якої звертається письменник, написано наразі мало: час Великого Князівства Литовського ще чекає на своїх дослідників і романістів.
Якщо ця книга припаде вам до душі так само, як нам, то ви напевне оціните теку з 5 ігор, присвячених твору. Побавитися в них можна на «Ігровому майданчику» сайту Черкаської обласної бібліотеки для дітей.