Усім, хто пильно стежить за новинками вітчизняного кінематографу, запам’ятався блокбастер 2017 року «Сторожова застава». Масштабно рекламований, він позиціонувався як перше українське кінофентезі, і зібрав чималу касу. До речі, нещодавно «Держкіно» відкрило безкоштовний доступ до фільму, і ви в будь-який момент можете переглянути його на офіційному YouTube-каналі установи. Хоч блокбастер і був заявлений як екранізація та має багато позитивних рис, із книгою його порівняти не можна. Хоча б тому, що оригінальний твір – це пригодницька повість-легенда. З фантастики там тільки факт потрапляння головного героя Вітька Бубненка з нашого часу в ХІ століття. Кам’яних рукотворних монстрів, магічних артефактів і високоефективних чародійних зіль у повісті шукати не варто. Та це не означає, що розповідь менш цікава!
Саме «Сторожова застава» стала для письменника Володимира Рутківського «пробною кулею» в царині історичної прози. До цього він спілкувався із читачами через вірші та казки. Утім, звертання автора до цього жанру цілком закономірне: історією свого роду й України загалом він цікавився з дитинства. Згодом особистий інтерес переплівся з професійним. Сам Володимир Григорович говорив про це так:
«Мені завжди кортіло дізнатися, звідки, наприклад, узялися перші українські козаки? Я не міг зрозуміти, чому Ілля Муромець (в історичній літературі вживається варіант і Муровець), якого поховано в Києво-Печерській лаврі, вважається російським богатирем? Чому ніхто жодним словом не прохопиться про битву на Синіх Водах, що відбулася за 18 років до Куликовської битви? Чому дехто з істориків вважає, що козак Мамай і хан Мамай – це одна й та сама особа?.. Відповіді на ці запитання не знаходив, тому довелося відповідати самому. Писав виключно для душі, оскільки був переконаний, що події, в які я повірив, тодішня влада, м’яко кажучи, не сприйме. Та я намагався довести бодай самому собі, що українська історія аж ніяк не бідніша за французьку чи англійську, не кажучи вже про американську чи російську».
До слова, належність билинних богатирів – і досі політичне питання, що навряд чи колись матиме однозначне вирішення. Зокрема, є гіпотеза, що Ілля з билин та Ілля, похований у Києво-Печерській лаврі, то два різні чоловіки. Про це детальніше можна почитати тут або тут. Що стосується Добрині та Олешка, в українському сегменті Всесвітньої мережі інформації про їхнє походження менше. Більшість дописувачів вказують на родинні зв’язки Добрині з Малом (древлянським князем, убитим Ігорем) і Малушею (ймовірна мати Володимира Великого). А Батьківщиною Олешка називають місто Пирятин у Полтавській області.
Утім, повернімося до повісті. Її шлях до читачів можна вважати тернистим. У 1991 році журнал «Однокласник» опублікував її та присудив письменникові премію ім. М. Трублаїні. Однак окремим виданням опублікувати твір вдалося лише 2001 року, і то коштом самого автора. Уже 2002 року письменникові за цю повість було присвоєно звання лауреата літературної премії ім. Лесі Українки. Нова хвиля інтересу до «Сторожової застави» пов’язана була вже з відзначенням трилогії «Джури». Тоді відбулося перевидання й перемовини про екранізацію. Загалом, як розгорталася творча біографія Володимира Рутківського, якими ще книжками він прославився серед дітей, як сприйняв популярність і над чим працював упродовж життя, читайте в тематичному бібліографічному продукті на сайті Черкаської обласної бібліотеки.
Дія повісті «Сторожова застава» починається в селі Воронівка (знакова локація для Володимира Рутківського, вона фігурує в більшості його творів). Урізноманітнюючи літні канікули, Вітько Бубненко з товаришем Колею Горобчиком влаштовують щось на кшталт аматорської археологічної експедиції. Дослідницька діяльність призводить до того, що Вітько потрапляє в «зміїну нору», а звідти – в містечко Римів, що стояло на місці рідного села в 1097 році. Цікаво, що поза книжкою питання розташування літописного міста-фортеці й досі відкрите. Якийсь час у місті дійсно нуртувало життя, його захисники постійно відбивали ворожі напади, зрештою, загадкова фортеця впала й зникла зі сторінок історії...
На відміну від героїв популярних підліткових фентезійних творів, Вітько не відзначається жодною «обраністю». Він не приносить далеким пращурам цивілізацію, не досягає видатних військових успіхів і не рятує світ. Це звичайний хлопчик, який свідомий своєї незначної фізичної сили й браку знань. Але він щиро цікавиться новою для себе реальністю, захоплюється звитяжцями, встрягає в деякі авантюри й хоче зрозуміти, що ж поєднує його родину із цими далекими в часі, але близькими серцем людьми.
Персонажі «Сторожової застави» й справді навдивовижу живі. Не дивно, адже автор списував їх зі своїх знайомців і навіть із себе. Володимир Григорович визнає:
«Здебільшого мої герої – це я сам. Бодай тому, що в дитинстві пригоди самі мене знаходили, і я радий поділитися ними будь з ким… І все ж деякі риси запозичив у своїх товаришів дитинства. Передусім, це мій однокласник Михайло Козуля і кумир мого дошкільного дитинства Павло Киян, що згодом став організатором міжнародного турніру на приз всесвітньовідомого борця Івана Піддубного. Обидва вони, окрім фізичних даних, були неабиякими витівниками і шалапутами... Ці дві персони були в мене перед очима, коли я виписував Олешка Поповича зі “Сторожової застави” чи Медовуху з “Синіх Вод”».
Так і виходить, що билинні богатирі мають слабкість до сусідських садів, закохуються, вчаться самі й навчають інших, виголошують промови та готові дослухатися до старших. На Римівській заставі вирує життя, сповнене колоритного побуту давньоруських пращурів. І там завжди є місце подвигу. Вітько, разом із жителями стародавнього укріплення, боронить рідну землю від навали половців, осягає сутність вірувань у міфічних істот (які насправді виявляються такими самими, тільки опоетизованими й легендарними, людьми), прагне визволити князівського сина з полону. Він бачить втрати й смерть тих, до кого прикипів душею й, водночас, сам мужніє.
Легендарні Ілля Муромець, Олешко Попович і Добриня Микитович тут вони зовсім не схожі на класичні свої зображення у фольклорі чи гумористичні – у мультфільмах. Автор по-своєму пояснює виникнення їхніх прізвищ і творить їм цілу біографію. Так, Муромець виявляється Муровцем, бо зводив мури. Ілля із задоволенням обробляє землю, обожнює черешні, шанує сестру Миланку та пестить її дітей, по-доброму жартує над Олешком та водить за носа діда Овсія. Але в битвах він проявляється як насправді видатний воїн, навіть стратег, а ще – відданий бойовий товариш.
Олешко має гарячу кров, закоханий у Росанку й тому із задоволенням хизується перед нею своїми подвигами (часом вигаданими). Росанка ж неабияк розуміється на жіночих хитрощах. Тож крутить почуттями захопленого парубка й сама стає причиною появи прізвиська «Попович», бо каже, що хлопець «розспівався, як переяславський піп». Та коли справа торкається серйозних речей, Олешко цінний для своєї громади. Він охоче тренує римівських хлопчаків, навчаючи їх бойовим мистецтвам. І звісно, не розгубиться в бою.
Воєвода Добриня – старший товариш, авторитет, мудра людина, патріот і вправний воєначальник. Водночас, йому складно конкурувати з дідом Овсієм, що за рівнем поваги й довіри місцевих жителів є справжнім старшиною. А ще має одну дуже дражливу сімейну таємницю...
Сюжет повісті дуже динамічний і тримає увагу читачів без усяких чарів. Його чудово доповнюють ілюстрації Максима Паленка (видання 2012 року від видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га»). Малюнки тут – надпотужний стимул для фантазії. Висновок: книгу читати обов’язково, фільм необхідно дивитися! Але сприймати їх треба як два окремі витвори мистецтва.