«Воля для людини – то найбільший скарб»
Володимир Малик «Черлені щити»
Історичний роман Володимира Малика «Черлені щити», думається, є розгорненою й більш художньою версією «Слова про похід Ігорів», адже в обох текстах ідеться про невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря на половців у 1185 році. Цитата з поеми в ролі епіграфа потверджує прямий зв’язок творів. Тож перед початком читання «Щитів...» непогана ідея – освіжити в пам’яті текст поеми або хоча б послухати його аудіоверсію.
Подібно до «Слова…», дійовою особою в романі В. Малика є природа – руська земля. Вона підказує, застерігає, повчає – варто лише вміти її слухати й чути. Приміром: «Ріки й озера закувало міцним крижаним панциром, степи лежали під товстим покровом сліпучо-білого снігу мертві, безмовні…».
Сюжет твору починається розповіддю про двох вершників – старого й молодого (аналогія з романом Пантелеймона Куліша «Чорна рада»; зрештою, інші тексти В. Малика теж нерідко стартують подібним чином: мовиться про двох піших осіб, про трьох вершників і так далі). Якщо сліпий кобзар Данило Сом із роману «Посол Урус-Шайтана» є втікачем із турецького полону, то тут старий вершник несе на собі карб половецького брану: «Клята Половеччина всі соки висмоктала… Три роки неволі, поневірянь, голоду та побоїв далися взнаки!.. Був як дуб, а став як висохла билина... Туга серце сточила, мов іржа залізо…». Щоправда, в романі «Черлені щити» з неволі тікають обидва – батько й син Ждан. Як і в тетралогії «Таємний посол», автор фіксує тенденцію помсти втікачам: вона направду схожа в половців і турків («Не один такий нещасливець потрапляв їй до рук, і тоді йому виколювали або випікали око, відрізували вухо чи розпеченим залізом ставили на щоці тамгу»).
Виразним у нашій традиції є синтез язичницьких і християнських віянь, тож, відчуваючи крайню слабкість, батько Ждана молиться як Ісусу Христу, так і Дажбогу, Роду, Велесові. І все це єдиним текстом! Тож автор торкається проблеми двовір’я і конфлікту двох релігійно-світоглядних систем, прописує давні уявлення, рудименти яких подибуємо й досі.
«Жданові стало лячно, він не поворухнувся, щоб не перервати батькової молитви, його задушевної розмови з богами – нинішніми, ромейськими, і старими, прабатьківськими. Бо хто відає, які боги справжні, сильніші, – сьогочасні чи давні?! Правда, всі вже на Русі ходять до церкви і вірують у триєдиного бога – бога-отця, бога-сина і бога – духа святого. Однак і давнім, прабатьківським, богам багато хто молиться тихцем, щоб ніхто не почув і не побачив, бо за це можна всього майна, а то й голови позбутися, якщо дізнається хто-небудь з людей можновладних – піп, єпископ, посадник, огнищанин, боярин чи сам князь. Двовір’я вони не терплять, особливо попи, і розправляються з двовірцями нещадно. Та старі боги живучі…».
На жаль, батько Ждана не встигає побачити рідну землю: відходить у далекі засвіти вночі – знишка, ніби побоюючись розбудити сина. Злий фатум: щойно втікши з полону, ще й осиротівши, Ждан знову втрапляє в неволю – до самого Кончака. Позиція останнього вкрай резонує в українському сьогоденні:
«Хай убивають! Це я наказав! Бо багато цих урусів розплодилося!.. Я поклявся Тенгріханом, що винищу, витопчу всю Переяславську землю аж до Десни і Сейму, а Київську – до самої Либеді! Ці землі повинні належати кипчацьким родам! Тут вони ставитимуть свої юрти, тут випасатимуть табуни! Ми твердо станемо на обох берегах Дніпра аж до самого Києва, і я своїм списом застукаю у його Золоті ворота! Тсе-тсе!».
І далі не менш виразно:
«Ждан чув ці холодні слова, чув жіночий лемент, дитячий плач, крики й прокльони чоловіків, рев худоби, гоготання вогню – і невтримний дрож стрясав усе його тіло. Ах, коли б мав меча, коли б мав списа, то, не роздумуючи, всадив би в широку ханову спину!
Коли закінчилася огидна розправа над мирним населенням, коли все в долині пойнялося вогнем і кілька десятків воїнів погнали полон, табуни скоту і нав’ючених всіляким добром коней на схід, Кончак підвівся на стременах і гукнув:
– Вперед! На Дмитрів! Обминемо Ромен – хай до пори до часу залишається у нас позаду... Він нам зараз не страшний... Попалимо всі поселення між Роменом і Дмитровом – і роменці самі здадуться або подохнуть з голоду!.. Вперед! І нікого не жаліти! Палити і вбивати – це наказую вам я, хан Кончак, син Атрака, внук великого Шарукана!
І він, широко розпроставши свої могутні плечі, вдарив коня і перший помчав на північ, де біліли чисті, не рушені ні людською ногою, ні кінськими копитами сніги...».
Насправді мешканці українських сіл чинять гідний опір, що викликає крайній гнів Кончака (знову промовисті паралелі зі злодіяннями російської армії):
«Стояв на пригірку і лихим оком зиркав на городище, що не хотіло здаватися.
– Спаліть його! – вигукнув, окрилений новою думкою. – Закидайте палаючими стрілами! Викуримо урусів із їхніх гнізд!
Сотні вогнистих смолоскипів шугнули через заборола на город. Здавалося, ніщо тепер не врятує його. Однак приметені снігом солом’яні та очеретяні дахи не хотіли займатися.
– Ну що ж, – сказав Кончак, – тоді ми заморимо їх голодом! Я змушу їх їсти собак і котів!».
Купець Самуїл, направду хитромудрий, із неволі вирятовує і себе, і Ждана. Більше того, опікується хлопцем. Разом вони їдуть до князя Володимира в Переяслав сповістити про Кончака. Володимир Глібович вирішує розпочати наступальну операцію, гуртуючи всіх руських князів. Адже саме в єдності сила, а розбрат навпаки точить державу зсередини. Ще княжі збори перед походом ілюструють міжусобиці: князь Ярослав прагне суперечити братові Святославу.
Володимирові Глібовичу особливо болить довколишнє пустище: «Це ж була його земля – Переяславська Україна. Недавно ще багата, многолюдна, тепер лежала вона в руїнах, дихала пусткою і тліном». Тож він настійно оскаржує найменші зупинки на відпочинок. «Кончак сплюндрував Переяславську Україну, а ми віддячимо йому тим же – спустошимо Половецьку землю!» – вигукує князь Володимир.
Цікаво, що в історіографії є чимало розбіжностей щодо питання, де саме у 1185 році зіткнувся князь Ігор із половцями і з чого все почалося. Серед версій є, наприклад, пов’язана з Луганщиною. Про це досить детально розказано тут.
Незгода між князями, їхні міжусобиці аж до обкрадання власних земель стають ключовою причиною невдалого походу князя Ігоря, військо якого розбите, а він потрапляє в полон.
«Вигоріла, виболіла Ігорева душа! Совість замучила його! Карається князь, карається щодня і щоночі і не матиме спокою доти, доки останній його воїн не буде визволений з неволі половецької!».
Упродовж 11 діб добираються втікачі з полону, поміж них – князь Ігор.
«Тут починалася рідна земля, на якій, хоч і була вона спустошена, випалена, сплюндрована, вже не доводилося, мов звірам, ховатися від чужинців».
Разом із тим перед зором відкриваються страшні руїни. Ждан бачить, що в його рідній Вербівці всі хати спалені – лише тополі й зозуля на верхів’ї груші. Попіл – на місці хати. Слова князя Ігоря не вдатні зарадити горю хлопця, але вони можуть слугувати гаслом для сучасних українців:
«Допоки ми живемо, допоки є сила тримати меча, доти не повинні втрачати надії! Ми ще піднімемося! Піднімемося – і відплатимо за всі ці жахи!..».
Те, що Любава й Жданко вижили, є не лише дивом, а й символом надії на відродження.
«У нього [Ждана] знову ожила душа, розпростуються крила, а куди полетить – покаже майбутнє».
Насамкінець (своєрідним епілогом) змальовано автора «Слова про похід Ігорів», хоча досі не гаснуть дискусії щодо авторства поеми. Хтозна, можливо, справді саме таким був творець цього славетного письма?
«А за столом схилився над аркушем пергаменту життям умудрений, літами усріблений муж, книжник, громадянин, якого далекі нащадки через багато-багато століть назвуть геніальним поетом».
Володимир Малик іменує його Славутою, не оскаржуючи полемічності проблеми, а також долучає його до образної системи роману.
«Мовкне під зорями Київ. Скрипить перо. Гуде у жилах кров. Горить свіча...» – таке воно, таїнство давнього письма. Давнього, але такого близького до нас нині, що ми чуємо його гаряче дихання.
コメント